| “Коли слід уживати дієслово носити?”
Це слово передає зміст “узявши когось, щось, переміщати, доставляти кудись”, “надягати на себе, мати на собі або при собі”. Наприклад: “З найближчих сіл лісовими стежками бійці несли на плечах важкі човни” (Олесь Гончар), “Катерина по садочку ходить, на рученьках носить сина” (Тарас Шевченко), “Прийшов старий Кулик, що один на все село носив ще оселедець” (Панас Мирний). Виступає і в переносному значенні, в образних висловах, де мовиться про рух, дію: “Таки явивсь! Де тебе носило так довго?” (Леся Українка); високо нести голову, важкий хрест нести, лиха година несе, носити камінь за пазухою, ноги не носять.
Але його в українській мові не пов’язують з речами нерухомими, які не можуть щось нести. Коли йдеться про найменування вулиць, бульварів, парків, закладів, організацій, товариств тощо, тоді краще вдаватися до дієслів зватися або мати назву. “Наша вулиця зветься (а не носить назву) Жилянська”, “Житловий масив має назву Відрадний”.
Лексему приносити треба замінити іншими дієсловами, скажімо, в таких фразах:
принесло збитків на суму...— завдало збитків на суму...
принести подяку — скласти подяку
принести переворот у техніці — зробити переворот у техніці
приносити неприємності — завдавати прикростей
приносити присягу — присягати.
* * *
“Яка семантична відмінність між іменниками пам’ятка і пам’ятник?”
Одне із значень слова пам’ятка — “предмет культури минулого, який зберігся”. Наприклад: “Комісія передусім хотіла дізнатися про всі старовинні пам’ятки, що збереглися в південно-західному краї: давні церкви, замки, первісні вали, могили, городища...” (Оксана Іваненко). Це також твори стародавньої писемності та музичного мистецтва. “У світовій літературі мало знайдеться пам’яток, що відзначались би таким довголіттям, як “Слово о полку Ігоревім” (з журналу), “Збираючи пісні, молодий учений піклувався про якнайліпше збереження пам’яток народної музичної культури” (з журналу). Замість пам’ятка часом помилково вживають пам’ятник. Приміром: “Як свідчать археологічні пам’ятники (треба: пам’ятки), заснування міста (Ужгорода) належить до VIII—IX століть” (з газети). Пам’ятник — “архітектурна або скульптурна споруда на честь когось, чогось”. “Завод стоїть на березі Дніпра, і перед ним пам’ятник ніжному невідомому юнакові, темно-бронзовому красеневі, що рве на собі ланцюги...” (Юрій Яновський).
Тож лексему пам’ятка слід уживати, коли йдеться про залишки культури минулого, пам’ятник — коли мовиться про меморіальну споруду, скульптуру або плиту.
* * *
“У яких випадках ставлять плутати, а в яких — путати?”
Дієслово плутати використовують у прямому та переносному значенні. У прямому — це “безладно переплітати нитки, волосся”, ще кажуть “плутати ногами”, тобто ходити повільно, мляво, ледве переступаючи. У переносному — “вносити безладдя, неясність у щось, помилятися чи свідомо вводити в оману”. Можна плутати поняття, думки, зізнання, слова, деталі, кольори, Петра з Павлом. Бачимо цю лексему й у сталих зворотах: плутати карти — “розладнувати чиїсь плани, наміри, сподівання”, плутати сліди — “змінюючи напрям руху, збивати когось з правильного шляху”.
Слово путати означає “стягувати ременями, мотузками ноги якоїсь тварини, щоб обмежити її рух”. Отже, путати коней, лошат.
* * *
“Чи має сучасна українська мова дієслово слідувати? Кажуть, нібито його нема, але в наших ЗМІ на нього частенько натрапляєш”.
Воно доречне тільки тоді, коли виражає поняття “рухатися слідом за кимось”. У інших значеннях, пише дослідник історії і культури української мови, її відродження та утвердження як державної Олександр Пономарів, слідувати застаріло і вважається ненормативним, з погляду лексичних норм. Намагання збільшити частотність цього слова й розширити його семантику спричинено не внутрішніми законами нашої мови, а незнанням цих законів та впливом інших мов.
Основними українськими відповідниками російського следовать є іти, прямувати, простувати (у просторі), наставати, наступати (у часі): поезд следует без остановок — потяг іде без зупинок, поезд дальнего следования — потяг далекого прямування; за весной следует лето — за весною настає літо. Дієприкметника слідуючий у нашій мові немає взагалі.
Не входить дієслово слідувати (з огляду на звуженість його тематики) і до словосполучень фразеологічного й нефразеологічного типу. Те, що читаємо в газетах і журналах (слідувати такій логіці, слідувати чиємусь прикладу, із сказаного слідує й под.), не відповідає ні лексичним, ні фразеологічним нормам. Ось деякі російські словосполучення, що мають складником следовать, та їхні відповідники в українській мові: продолжение следует (якщо публікують художній твір чи розлогу статтю в кількох номерах) — далі буде; следовать чьему-то примеру — наслідувати чийсь приклад; следовать подобной логике — йти за такою логікою; следовать советам врача — виконувати поради (слухати порад) лікаря; следовать обычаям — дотримуватися (додержуватися) звичаїв; из сказанного следует — із сказаного випливає; как следует — як слід; как и следовало ожидать — як і треба було сподіватися (чекати). Заміна в усіх розглянутих випадках дієслів однією лексемою слідувати в усному мовленні, а то й у пресі не тільки свідчить про недостатнє знання законів мови, а й призводить до збіднення її лексико-синтаксичних можливостей.
* * *
“Задум і задума — одне і те саме чи ні?”
Це різні іменники, яких не можна взаємозамінювати.
Задум — план дій, намір, основна ідея твору. Задума — заглиблення в думки, роздуми. “Скачуть хвилі по каменях та навівають тиху задуму” (Іван Нечуй-Левицький).
* * *
“Чи синонімічні іменники обличчя й лице?”
Вони збігаються у значенні “передня частина людської голови” та в переносному “загальний вигляд, обриси чогось”. Тільки лице вживається в розумінні “верхній, зовнішній бік предмета” (протилежне спід): на лице, з лиця.
* * *
“Як правильно сказати: скільки зараз годин чи котра година?”
В українській літературній мові, якщо треба визначити час, запитують: котра година? (а не скільки зараз годин?), о котрій годині? (а не в скільки годин). І відповідають: восьма, дев’ята ( а не вісім, дев’ять); о третій, о п’ятій, о шостій (а не в три, в п’ять, у шість). Тобто форма порядкового числівника в запитанні узгоджується з формою порядкового числівника у відповіді. Ілюстрації з творів майстрів слова, які репрезентують різні місцевості та різні історичні періоди, свідчать, що ця мовна конструкція усталена й загальноукраїнська. “Вставши о восьмій, він поснідав”, “Пішов о дванадцятій замість о першій” (Іван Франко), “Вранці прокидаємось близько десятої години” (Леся Українка), “Вже пізно, друга година”, “Кінчаємо роботу о третій годині” (Михайло Коцюбинський), “Була тільки п’ята година, а навкруги сутеніло” (Олесь Гончар), “Завтра об одинадцятій на мене чекатиме інженер” (Юрій Смолич). У таких фразах порядкові числівники означають не проміжок часу між двома годинами, як, скажімо, в російських висловах в пятом часу, в одиннадцатом, а точно визначену годину, що по-російськи буде: в пять часов, в одиннадцать часов. На доказ цього можна навести ще одну фразу з творів Михайла Коцюбинського: “Рівно о пів до сьомої панна Анеля пройде через столову у кухню”. Тому слід уживати не одна година ночі, а перша година ночі.
Коли потрібно сказати не про точно визначений час, а лиш приблизно назвати період між двома годинами, маємо тоді, як радив Борис Антоненко-Давидович, ставити перед порядковим числівником прийменник на: “Ой сплю годину, сплю і другу, а вже повертає та на третю” (Семен Гулак-Артемовський). Отож російську фразу “Я приду в пятом часу” треба перекласти українською: “Я прийду на п’яту годину”, а не “Я прийду о п’ятій годині”, бо це означає вже точний, а не приблизний час.
Дробові числівники передаються відповідним дробом із прийменником на до половини години: чверть на третю; з прийменниками на чи до, коли буде половина години: пів на восьму або пів до восьмої; з прийменниками до чи за, коли перейшло вже за половину години: за чверть восьма або чверть до восьмої, цебто: чверть години залишилося до восьмої чи за чверть години буде восьма. Не дробові числівники, а цілі, що означають кількість хвилин якоїсь години, слід ставити з тими ж прийменниками за попередніми правилами: десять на другу, тридцять на другу або тридцять до другої, за двадцять друга або двадцять до другої.
До цього варто додати, що в українській літературній мові є два варіанти називання часу. Офіційно-діловий: 7.25 (19.25) — сьома (дев’ятнадцята) година, двадцять п’ять хвилин; 7.40 (19.40) — сьома (дев’ятнадцята) година, сорок хвилин. Варіант, властивий художньому й усному мовленню: 7.25 і 19.25 — в обох випадках кажемо двадцять п’ять хвилин на восьму; 7.40 і 19.40 — в обох випадках за двадцять хвилин восьма. У побуті ще вдаються до такого визначення часу: без десяти хвилин четверта, п’ять хвилин на третю тощо.
Як ви спостерегли в прикладі з твору Юрія Смолича, рідкісний у нашій мові прийменник о перед числівником одинадцята має форму об (для уникнення збігу двох о). Але не можна замінювати прийменника о прийменником у (в): у третій годині. У діалогах часто створюється небажана тавтологічність, якщо на запитання котра година? відповідають: перша (друга, третя, четверта) година. Щоб уникнути цього, останнє слово годиться випустити. Як ось у Коцюбинського: “Котра година? — Одинадцята...”
Неграмотним є запитання скільки на ваших, коли просимо когось глянути на свій годинник (російський іменник часы має форму тільки множини). Треба: скажіть, будь ласка, котра година?
Іноді чуємо: яка година? Цей вислів нормативний у тому разі, коли слово година вживаємо в значенні “певний період”, “певний момент”. Володимир Сосюра писав: “Любіть Україну... в годину щасливу і в радості мить, любіть у годину негоди!” Отже, на запитання яка година? слід відповідати: година світла, сонячна, весела, ясна, сумна. Як видно з прикладів, підкреслюється тільки якість, а не порядок при лічбі.
Коли мовиться не про означення часу доби, поділеної на 24 години, а про кількість часу, витрачену на якусь працю чи дію, тоді належить користуватися кількісними числівниками: “Як ось із неба дощ полився, в годину весь пожар залив” (Іван Котляревський), “От ми й узялися перевіряти рахунки з десятої ранку аж до сімнадцятої дня, витративши на це діло сім годин” (з живих уст).
* * *
“У яких випадках доцільно вживати корисний, а в яких корисливий?”
Насамперед нагадуємо: ці слова з різним змістом.
Корисний — такий, що дає користь, добрі наслідки. Дітям мед дуже корисний. Корисна для фахівців книга.
Корисний також має термінологічне значення, входячи до складу словосполучень із науково-технічної сфери вживання: корисні копалини, коефіцієнт корисної дії, корисна площа, вага корисного вантажу і т. ін. У цьому разі воно означає “придатний, потрібний для якоїсь мети”, виражає ту частину цілого, що може бути використана за безпосереднім призначенням.
А корисливий — той, в основі якого зиск, розрахунок. Корисливий може виступити й синонімом слова користолюбний, виражати рису вдачі того, хто схильний до наживи. У цьому розумінні вживається тільки з іменником людина або його контекстуальним еквівалентом. Корислива (користолюбна) жінка, корисливий хлопець.
* * *
“Чи змінюється значення слова типовий, якщо переставити наголос у ньому?”
Так, змінюється.
Типовий (наголос на другому складі) — той, що відзначається ознаками, притаманними певній сукупності осіб, явищ, предметів (типовий гуцул). Також який часто трапляється; властивий комусь, чомусь. Типова помилка, типове для містобудівництва. А ще: який виявляє загальне в індивідуальному. Типовий характер.
Типовий (наголос на останньому складі) — стандартний, зразковий, прийнятний для багатьох підприємств, установ. Типовий проект.
|
